Святослав Гринчук: «У кожного в оточенні є неймовірні люди, які вражають»

Ганна ПАНАХНО

24.05.2019 153 views

З чого починається ваш ранок? Якщо з ефіру ТСН, ми можемо бути впевнені: ви отримуєте достатній заряд енергії, щоб почуватися якнайкраще протягом усього дня. Чималі зусилля до цього докладає і колоритний ведучий ранкових новин Святослав Гринчук. Він не тільки насичує глядачів актуальною інформацією. Його розповіді про українців, які прославляють свою країну, надихають кожного ставати краще. А історії про тих, хто опинився у важкому становищі, викликають резонанс і мотивують допомогти. Ми поговорили зі Святославом про виклики професії, пошуки героїв та важливість спілкування з коханою людиною.

 

Арт-довідка

Святослав Гринчук — україн­ський журналіст та телеведучий.

У дитинстві грав на скрипці, фортепіано, захоплювався футболом.

Протягом 10 років працював у спортивній журналістиці, п’ять із яких був ведучим на каналі «Футбол».

Не любить веганську їжу та рибу, обожнює стейки.

Одружений. Разом із журна­ліст­кою Христиною Дрогомирецькою виховує доньку Дзвінку.

Про місто Лева, благодійність та кодекс журналіста

Як майбутній журналіст, ви, мабуть, завжди були свідомим та відповідальним. Як це проявлялося в дитинстві?

Насправді я навіть не думав про журналістику в дитинстві. Десь у класі першому просто мріяв мати відеокамеру й усе на неї знімати. Потім певний час хотів займатися математикою, комп’ютерами. Але ближче до закінчення школи зрозумів, що найцікавіше мені все ж писати твори або щось розповідати. Тому й обрав саме журналістику.

Як рідне місто Лева вплинуло на ваше світовідчуття? Що змінилося з переїздом до столиці?

Я переїхав зі Львова дев’ять років тому, але остаточно у своїй голові не перебрався ще досі. Я думаю, що Львів дає дві важливі речі. По-перше, безкомпромісну проукраїнську позицію. Бо що б там не казали про консервативність, у тому середовищі питання самоідентичності і патріотизму завжди модні й актуальні. По-друге, це, звичайно, вільна українська мова. Глобально з часу переїзду нічого не змінилося. Киянином я досі себе не вважаю.

Ви 10 років працювали у спортивній журналістиці. Які навички подарував цей досвід?

Це дуже цікава і дуже корисна школа. Там потрібно думати і діяти швидко та оперативно. Часто — спілкуватися зі складними людьми, які не розуміють, навіщо їм взагалі мати справу з медіа. Ну і, звичайно, у спорті діє все те ж, що і за його межами, тільки в мініатюрі. Там, наприклад, теж жахливо багато політичних протистоянь. Після спорту велика політика вас мало здивує. Проте і в ТСН спорт мене не полишає. Було дуже цікаво минулого року згадати свій досвід у спортивній журналістиці під час зимових Олімпійських ігор та Паралімпіади. Ми висвітлювали ці події наживо із Пхьончхана й розповідали історії успіху українських спортсменів, які прославляють нашу країну на весь світ.

Ви відчуваєте силу четвертої влади?

Я задоволений, що наша робота має вплив і достатній резонанс, щоб допомагати. На простих прикладах: ми інколи показуємо людей, які постраждали від якогось лиха чи щодня потерпають від проблем через чиюсь недобросовісність. Або ж про діток, які мають страшні хвороби. Дуже приємно дізнаватися, що після сюжету ТСН знайшлися меценати, лікарі, громадські діячі чи юристи, які готові допомогти. І насправді допомагають. Крім того, зараз наша команда реалізовує два великих благодійних проекти: «Здійсни мрію» допомагає втілити в життя найзаповітніші бажання важкохворих дітей, «Право на освіту» надає можливість навчатися дітям у лікарнях.

Як виглядає ваш власний кодекс журналіста?

Думаю, журналіст має завжди пам’ятати, що він працює заради свого глядача чи читача. Бути з ним максимально щирим. Як казав хтось із моїх колег, не треба ставити собі питання «чому я маю про це розповідати?». Треба ставити питання «чому я не маю про це розповідати?».

У вашій практиці були випадки, подібні до інциденту з «експертом» Гаєм Гома на BBC, коли щось йшло не так? Як виходили із ситуації?

Настільки фантастичних історій на думку не спадає. Був випадок, коли я працював на футбольному матчі і мені привели в прямий ефір гравця для інтерв’ю. Але я не знав його в обличчя. А показувати свою необізнаність було соромно. Довелося швиденько подивитися йому на спину. У футболістів, на щастя, прізвища написані на формі. Зазвичай мої фейли значно банальніші: не так давно перечепився у прямому ефірі. Але не впав, не вилаявся, фактично — хепі-енд.

Нова повістка дня, або Українці, що вражають

У 2016­му посада ведучого ТСН стала для вас виходом із зони комфорту. Як сьогодні почуваєтеся у студії каналу?

Виклик був не стільки в самій посаді ведучого, як у тому, що тепер моє життя — це не лише футбол та спорт. Я повинен розумітися й на політиці, сфері міжнародних відносин чи, наприклад, культури. На всьому, чого потребує повістка дня. Ну і, звісно, ТСН — це дуже потужний бренд, якому треба відповідати. Більша аудиторія, більший резонанс, більша відповідальність. А за останні роки найсерйознішим викликом стали виїзні студії із місць найактуальніших для країни подій. Зокрема, під час вибухів складів із боєприпасами на Вінниччині та Чернігівщині ми виходили у прямий ефір неподалік від самого епіцентру надзвичайної ситуації. Такі ефіри потребують швидкого реагування: ще вранці я можу працювати з нашої затишної студії, а вже за півгодини вирушаю в дорогу та готуюся до виїзного випуску просто неба. Бувають спецвипуски, до яких вся команда готується кілька місяців. От, наприклад, у День Незалежності ми вели ефір ушістьох, з різних міст країни, та встановили таким чином рекорд України. Це неймовірний досвід та емоції.

Під ваші ефіри просинається вся Україна. Як вам вдається бути таким жвавим та емоційним о сьомій ранку?

Я намагаюся завжди уявити людину, яка спросоння збирається на роботу, готує сніданок чи одягає у школу дітей. І думаю: «Як привернути бодай на кілька хвилин її увагу до екрана? Що їй може бути цікаво? Як подати інформацію так, аби на роботі, десь на балконі або на кухні в неї виникло бажання сказати: «А ви бачили, що сьогодні вранці у новинах повідомили?». Лише ранкового душу та кави тут, мабуть, недостатньо. Хоча без них теж ніяк.

Восени разом із командою ТСН ви брали участь у соціально­освітньому турі «Ті, що вражають». Що вас найбільше здивувало під час поїздки?

Це страшенно цікавий досвід комунікації з нашими глядачами не через об’єктив телекамери, а безпосередньо очі в очі. Плюс тематика зустрічей була дуже актуальна й болюча для сьогодення: розвиток українських міст та турбота про інтегрованість у суспільство людей з інвалідністю. Мені сподобалося, що в регіонах люди вже зараз розуміють, що це все актуально й ці питання потрібно вирішувати одночасно з іншими буденними. Вони не ховаються за звичним «нехай спершу дороги зроблять, пенсію підвищать, воду гарячу дадуть, а тоді вже й пандуси будують». У нас були підприємці, які розповідали, що вже зараз забезпечують роботою людей з інвалідністю, допомагають їм з інтеграцією у суспільство та забезпечують потрібну інфраструктуру. Такі історії надихають і, що важливо, дають іншим позитивний приклад.

Цього ж року ТСН планує нагородити українців, які вражають, спеціальною народною премією. Ви стали куратором однієї з номінацій — «Ті, що прославляють країну». Кого і як плануєте нагороджувати?

— Наша команда вже багато років створює найпопулярніші та найрейтинговіші новини. Але героями усіх сюжетів є звичайні українці. Щороку 31 грудня, напередодні Нового року, мої колеги запрошують на святковий ефір, який проходить на Софійській площі, біля головної ялинки, особливих гостей. Це українці, які своїми вчинками вразили та надихнули всю країну. Раніше героїв цього випуску обирала редакція програми, а зараз закликаємо долучитися до участі та обрання кращих і глядачів. Я переконаний, що у кожного з нас в оточенні є неймовірна людина, якою можна пишатися. Ми мріємо дізнатися більше таких історій і розповісти їх нашим глядачам. Адже такі яскраві приклади стимулюють ставати краще. Наприкінці року разом з усією країною оберемо переможців у семи номінаціях: «Ті, що наближають перемогу», «Ті, що рятують», «Ті, що ламають бар’єри», «Ті, що горять ідеями», «Ті, що надихають мріяти», «Ті, що зцілюють» та «Ті, що прославляють країну». Я став куратором останньої номінації, оскільки багато років розповідаю в ефірі про українських спортсменів, митців, науковців та інших українців, завдяки яким про нашу державу знають у всьому світі. Їхня робота, перемоги та відкриття вражають усю земну кулю.

Від 10-річного парубка
до турботливого татуся

Розкажіть про три свої звички, не відомі широкому загалу.

Не думаю, що серед моїх звичок є такі, які аж надто відомі широкому загалу. (Сміється.) Але три, так три. По-перше, намагаюся частіше ходити сходами, а не користуватися ліфтом. По-друге, п’ю каву та чай без цукру. Ну і наостанок, коли не треба зранку на ефір, дуже пізно лягаю спати та дуже пізно прокидаюся.

Ви називаєте чоловіків «великими дітьми». Як провів би сьогодні день 10­річний Святослав Гринчук, який не мав би жодних зобов’язань?

Намагаюся не забувати про цього 10-літнього парубка й час від часу даю йому можливість покерувати. Думаю, він залюбки полежав би сьогодні на дивані, дивлячись футбол або граючись у відео­ігри.

Ваша дружина Христина Дрогомирецька також журналістка. Особисті стосунки не заважають давати критичну оцінку роботі?

Це дуже допомагає, коли треба порадитись або почути думку зі сторони. Бо вона і звичайна глядачка, і фахівець з мас-медіа водночас. Ну і плюс вона знає, що треба казати правду і нічого, крім правди. Бо мені це важливіше й корисніше, ніж просто компліменти для галочки. Але не скажу, що ми дуже часто говоримо про роботу. І навіть колись зізналися, що, мабуть, не хотіли б разом працювати. Щоб не змішувати стосунки з якимись професійними виборами й викликами.

До одруження ви зустрічалися 11 років. Що тримає вас разом?

Наш головний ритуал — багато спілкування. Доки вам цікаво розмовляти з людиною, доки вона вас продовжує приємно дивувати, немає жодних пазлів — лише суцільна картинка.

Одного разу ви сказали, що дітей треба дивувати. Що найнезвичайнішого вже встигли показати доньці? Що категорично забороняєте Дзвінці, а в чому ніколи не можете відмовити?

Дзвінці зараз лише півтора рочка, тому, на щастя, її ще дуже легко дивувати. Вона дуже любить тваринок. Тому ми вже показали їй кілька зоопарків. Особливо доньку зацікавили малі пінгвіни. А ось індиків вона злякалася. Вони дуже крикливі. Щодо заборон, тут намагаємося діяти обережно, аби якесь обмеження, навпаки, не викликало ще сильнішого бажання. Ідеться про якісь речі, які можуть бути небезпечні для неї: туди не лізь, туди не пхай пальці й таке інше. Зазвичай пробуємо її відволікти чимось цікавішим, а не просто сказати «ні».